Український Робін Гуд. Чи вдалося Устимові Кармалюку вичерпати карму

Устим Кармалюк — один з найбільш міфологізованих персонажів в історії України, пише у своїй роботі для Ділової столиці, український історик Дмитро Полюхович.

Міф про Кармалюка

Згідно популярному міфу український Робін Гуд очолював повстанський рух, що охопив на своєму піку все Поділля і суміжні з ним райони Бессарабії, Волині та Київщини. Під його керівництвом нібито знаходилися близько 20 тис. бійців, які здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки і садиби.

Найбільш яскраво міф про Кармалюка вдалося візуалізувати відомому живописцю, академіку Академії мистецтв України, лауреату Шевченківської премії, професору Олександру Лопухову. На одній з його картин Кармалюк з канонічними звислими вусами, селянською стрижкою, в традиційній свитці стоїть на узліссі і героїчно дивиться вдалину. Навколо — збройні побратими і надихаючий їх на боротьбу сивий кобзар.

Устим Кармалюк на полотні Олександра Лопухова
Устим Кармалюк на полотні Олександра Лопухова

На іншому полотні Лопухова легендарний розбійник зображений в оточенні натовпу повстанців під час суду над паном-живодером. Тут Устим красується в козацькому вбранні — шаровари, шапка зі шликом, жупан.

Устим Кармалюк на полотні Олександра Лопухова
Устим Кармалюк на полотні Олександра Лопухова

Насправді ці картини далекі від будь-якої історичної достовірності. Починаючи з селянського одягу, який Кармалюк, що віддавав перевагу одягатися, як шляхтич, зневажав. У нарисі історика Йосипа Ролле «Кармелюкъ» ( «Киевская старина», 1886 р., березень) значиться, що ще перебуваючи на службі у пана Пігловського «майбутній бандит якось обтесався, навчився говорити по-польськи, набув звичку до франтівства, скинув з себе селянську свитку і замінив її «угоркою», яка у всіх судових актах значиться «польською чемеркою».

Крім того, не було у Кармалюка таких численних загонів. «На справу» зазвичай виходило три-чотири людини. Максимум — десяток. Типажі «повстанців» — також фентезійні. У найближчому оточенні Устима селян практично не було. Він вважав за краще мати справу з досвідченими каторжанами і пройдисвітами містечковими євреями, у яких переховував і збував трофеї.

Та й ніякого повстання в цей час на Поділлі не спостерігалося. Була банальний спалах бандитизму, викликаний різким погіршенням життя кріпаків і найбідніших міщан. Кармалюк, як і його карпатський колега Довбуш, був усього лише отаманом однієї з численних розбійницьких ватаг і мав під своїм початком кілька десятків людей, а не 20-тисячну “армію”.

Народні месники або бандити?

За часів Речі Посполитої феодальний гніт був важким, але все-таки не позамежним. Холопів могли продати виключно в комплекті з маєтностями (землею), а свавілля панів дещо обмежувалося законами. А ось російська версія вже була справжнісіньким рабством. Людьми в Російській імперії торгували, як худобою, при цьому часто руйнуючи сім’ї. Все це доповнювалося раніше невідомим рекрутським набором (25 років, які не відрізнялися від каторги солдатчини).

Крім того, ще в 1775 р. була ліквідована Запорізька Січ, що успішно виконувала роль запобіжного клапана для відведення енергії пасіонаріїв, які не бажали животіти в положенні тяглової худоби. Не змирившись зі своїм рабським статусом, хлопцям влада залишила тільки один вихід:

Україна! Мати рідна!

Молоде жито!

Йшли ми раніше в запорожці,

А тепер — в бандити!

(Е.Багрицький, «Дума про Опанаса»)

Ті, які обрали шлях ножа і сокири, ні про яку боротьбу за щастя народу та інших благоглупостях не думали. Грабіж був виключно засобом вирватися з остогидлих безпросвітних злиднів і щоденного приниження, а для людей, поставлених поза законом, тих же дезертирів або тих, хто ухиляються від рекрутчини, — єдиним способом вижити. Грабували всіх, хто попадався під руку, не тільки багатіїв. І ніяк не пов’язаних між собою банд було досить багато.

Шлях Устима в «народні месники» почався в 1812 р., коли поміщик Андрій Йосип Пігловський віддав його в рекрути. Канонічні «житія» панську немилість пояснюють непокірним і волелюбним характером Устима. У народних легендах конфлікт з паном покритий ще й романтичним флером. Мовляв, одного разу Устим врятував Розалію Пігловську від неминучої загибелі, за що пані віддячила йому собою. Це, мовляв, і викликало лють чоловіка-рогоносця.

Насправді все було набагато банальніше — Устим вкрав з місцевої каплиці кілька пудів воску і тут же попався. Невдалого злодія заточили в арештантській комірчині маєтку, втекти з якої особливих труднощів не склало. Втікач незабаром повернувся додому, попередньо вибивши собі передні зуби, сподіваючись, що завдяки каліцтву уникне рекрутчини і відбудеться тільки різками (беззубих зазвичай у солдати не брали). Але пан Пігловський, видать, дуже розсердився. Устима відправили в Четвертий уланський полк, що базувався в Кам’янці.

У 1813 р., не витримавши муштри і розлуки з родиною (дружина, троє синів), Кармалюк дезертирував. На це його підбив Данило Хрон, який уже мав досвід дезертирства. Деякий час Кармалюк і Хрон ховалися в лісі біля рідного для Устима села Головчинці (нині — Кармалюкове). Незабаром до них приєднався Микита Удодов, який ховався від рекрутчини, і селянин з села Дубове Іван Ткачук.

Якщо виходити зі сценарію «народного месника», першою жертвою свіжоспеченого ОЗУ повинен був стати пан Пігловський. На жаль, те, що трапилося далі, ніяк не вписується в світлий образ народного захисника.

У першу чергу «месники» обнесли комору звичайного селянина Максима Катришина з с. Дубове. Говорячи сухою мовою протоколу: «вийняли з неї штук кілька яблук, яєць з копу («копа» — 60 шт. — “ВД”), прядива і віддали такі всі речі Івану Ткачуку [для продажу]». Тут і далі цитується «Сентенція справи в комісії військового суду … про дії Устима Кармалюка і його спільників в 1813-1814 рр.».

Через кілька днів «повстанці» таємно проникли до односельчанина Кармалюка якогось Коваля, «украв шапку, борошна житнього з корець (близько 100 кг. — “ВД”) і воску з півтора ока (близько 1,2 кг. — “ВД”)».

Наступні жертви ватаги теж були аж ніяк не пани.

«Відбили нічним часом в тому селі [Дубове] у селянина Івана Бевза двері двох комор, викрали дещо сиру, сала та з речей шапку, шаровари, пояс, чоботи і полотна згорток …».

«Вийнявши вікно у селянина … Петра Андреєва, влізли в хату, украли шкуру вироблену, ремінь на чоботи і дещо печеного хліба»

«На дорозі в лісі Головчинським зустріли селянина Оніщука з дружиною,що їхали з села Дубове. Відібрали від нього кожух і з дружини його хустку …»

У ніч з 30 на 31 березня 1813 р. побратими, які упилися горілкою, увірвалися в будинок багатого хуторянина Івана Сала і почали вимагати гроші — Кармалюк і Удодов облили жертву горілкою і підпалили, а після насипали в чоботи жар і натягнули їх на ноги нещасного. Щоб приховати скоєне, підпалили будинок разом з господарем. Цікаво, що радянська історіографія подавала цей епізод, як помста куркулю-глитаєві.

Єдина антипанська акція — підпал ґуральні пана Пігловського (таки помстився).

Тут, мабуть, у біографічній довідці поставимо крапку. Наступні дії Кармалюка і його подільників мало чим відрізнялися від викладеного вище, хіба що великими масштабами.

Портрет Устима Кармалюка кисті Василя Тропініна
Портрет Устима Кармалюка кисті Василя Тропініна

Син свого часу

Кандидат історичних наук Валерій Дячок, кращий на сьогодні фахівець з Кармалюка і його епохи, в своїй роботі «Устим Кармалюк (Карманюк) та розбійництво на Поділлі: конкретно-історичний та джерелознавчий аспекти» порахував, скільки нападів скоїли «народні месники» на посполитих, а скільки — на панів.

Виявилося, що в 1813-1822 рр. страждали в основному селяни — 24 випадки (15 крадіжок, шість розбійних нападів, один підпал, одне вбивство і згвалтування). На всіх інших доводиться всього 11 випадків. З них дві крадіжки та два розбійних напади на міщан-торговців і одна крадіжка у представника духовенства. Проти шляхти ж кармалюковці зробили всього шість агресивних дій (три крадіжки, два підпали і один розбій).

На піку кармалюковщини (1825-1835 рр.) зафіксовано 31 випадок активних дій проти селян (одне вбивство, шість розбоїв, 24 крадіжки), проти міщан-торговців — 17 випадків і проти шляхти — 22 випадки (одне вбивство, п’ять розбійних нападів, 16 крадіжок).

Цифри і факти ніяк не в’яжуться з іміджем борців з панами і тисячі нападів на маєтки. Зауважимо, що жертвами нападів зазвичай ставали досить дрібні шляхтичі. Великі, охоронювані панськими гайдуками маєтки, Кармалюк і компанія обходили стороною.

На тлі перерахованого вище популярність Кармалюка в народі, на перший погляд, виглядає незрозумілим феноменом. Пояснення цьому дав раніше згаданий Йосип Ролле: «Немає нічого дивного, що селянин, який ніде не бачив допомоги, не розраховув на власні сили, змушений переносити зло, нарешті звикся з ним і почав дивитися на нього … захоплюючись спритністю злодіїв і заздрячи хвилинній їх волі. Кармалюк вміло цим користувався».

Крім того, Кармалюк дійсно ділився з посполитими. Але зовсім не від співчуття до бідних і знедолених. Розбійники завжди потребували допомоги населення — приховування, зберігання краденого, попередження про погоні та інше. Кілька щедрих жестів — і від добровільних помічників не було відбою.

У цілому ж судити, і вже тим більше засуджувати, Устима Кармалюка з позиції сьогоднішнього дня не можна. Це був справжній син свого часу — сильний, мужній, хоробрий, безрозсудний, ризиковий і жорстокий. Між животінням у шкурі раба і коротким, але яскравим життям розбійника, він вибрав друге. Іншого вибору обставини йому не запропонували. Він не боровся ні проти панів, ні за народ. Кармалюк боровся виключно з кармою, в яку його загнало невдале народження на самому дні жорстко станового суспільства. Боровся і переміг. Колективне несвідоме це дивним чином відчуло і звело розбійника в ранг епічного народного героя.

Random Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*